Історія закладу освіти

ІСТОРІЯ БОБРИЦЬКОЇ ШКОЛИ

Мальовниче село Бобриця виникло приблизно 500 років тому назад, хоча, за даними археологів, у районі Старих могилок і Щегльової гори знаходились давні слов’янські поселення X-XI століть.

Бобрицю заснували «наїзні люди», за висловом старожительки села Філіпової Галини Кузьмівни.

Втікачі з різних місцевостей, а також залишки козацьких куренів заселяли ці казенні землі, вирубуючи віковічні дерева та лози, поки облаштовували житло та згуртовувались у громаду, про навчання дітей мова не йшла.

Певний час до школи с.Забір’я ходили діти з переселку с.Бобриці, котрий належав до Забірської парафії. Проте, згодом, у переселку з’явився невеликий храм-усипальниця і миряни вирішили відкрити ще й школу. Вона з’явилася тут у 1886 р. стараннями настоятеля з с.Забір’я священика о. Сергія Степановича Чулвевського, миряни з ентузіазмом взялися забезпечувати школу всім необхідним і в 1900 р. в ній навчалося більше дітей ніж у Забір’ї – 34 хлопчики і 1 дівчинка.

У 1890 році в церковно-приходській школі грамоті навчав учитель Кирило Іванович, а Закону божому отець Тихон, який приходив із с.Забір’я (церкви в селі не було до 1998 року). У 1917 році в Бобрицькій школі навчалося 40 хлопчиків та 8 дівчаток. Коли в 1907 році в с.Білогородка з’явилась двокласна земська школа, деякі діти здебільшого з заможних сімей, пішки ходили сюди на навчання.

Одним із таких учнів був Стрілець Тимофій Васильович. Земська школа дала йому міцні знання, і в1919 році він очолив у Бобриці ревком, але за те, що в минулому його було мобілізовано в петлюрівську армію, радянська влада засудила його до розстрілу. Реабілітовано Стрільця Т.В. в 1957 році посмертно.

У 1922 році білогородська земська і бобрицька церковно-приходька школи були перереєстровані в початкові школи. З 1924 року (і до 1964 р.) білогородська початкова школа стала середньою, і бобрицька діти ходили туди на навчання.

У 1929 році об’єднаний колгосп села Бобриця ім. Першого Травня одержав перехідний прапор, грошову премію і зміг побудувати нову велику дерев’яну школу. В центрі села, на пустирі її споруджували досвідчені теслі Павло Федорович Ярошенко і Феодосій Захарович Тищенко за допомоги батьків. Тодішній голова сільради Максим Савельович Ігнатенко та секретар Стрілець Тимофій Васильович, дивлячись, як піднімається будівля школи, замріяно говорили: «Будуємо школу, а чи коли-небудь хтось згадає про нас?»

Спасибі Вам, дорогі наші пращури, за таку світлу, красиву школу, яка пригортає початківців і понині. Скільки дітей з того часу переступило її поріг!

Школа стала семирічкою, сюди почали ходити на навчання діти з сусідніх сіл: Луки, Забір’я, Жорнівки, Княжич. Класи були переповнені. Вчителів не вистачало. До роботи залучали технічних працівників школи, наприклад, бухгалтер Ярошенко Агафія Самсонівна вчила дітей першого класу. З району були направлено активістів: Михайловську Галину Устимівну, Лисенко Параску Микитівну. Директором школи була Лисенко Олена Луківна. Музики і співів навчав Прокіп Вікторович, який у 1940-1941 н.р. став директором школи.

Вчителям надавали помешкання в оселях бобричан : Ковальчука Максима, Ігнатенка Кості. Приміщення церковно-приходської школи також стало житлом для вчителів.

Школа стала осередком культури і освіти. Учителі Галина Устимівна Михайлівська, Параска Микитівна Лисенко й активісти села Лука Король та Микита Данченко випускали колгоспну стінгазету, були сількорами районної газети «Голос села».

За клопотання директора школи Микити Павловича Мельника і завдяки допомозі батьків і шефів з Київських вузів, школу було обкладено цеглою. В середині школи була обладнана грубками, опалювали дровами і торфом. Були випадки, коли діти, йдучи до школи, з дому несли кілька полінець дров для груби.

Сім’ї були багатодітні, жили бідно, часто недоїдали, і навчання давалось дітям важко, тому були дворічники і навіть третьорічники в одному класі.

Коли почалася війна (1941-1945р.), школа не працювала і мало не стала спільною могилою для бобричан . Фашистські карателі зігнали до школи всіх людей, оточили бронетранспортерами, кулеметами і вимагали видати партизанів. Якщо не видадуть, погрожували запалити людей у школі. Ніхто не видав партизанів, а староста села Тищенко Ничпір Іванович упав перед німцями на коліна і просив: «У моєму селі немає партизанів. Убийте мене, якщо не вірите». На щастя, йому повірили.

За час війни приміщення школи стало пусткою. Як свідчила Айдуганова Тетяна Іванівна, яка сім років працювала в школі техпрацівницею, деякі селяни виймали уцілілі від бомбардувань шибки, віконні рами і двері, несли собі додому.

Тому школу довелось заново відбудовувати. У повоєнні роки її першою в районі серед сільських шкіл було обладнано водяним опаленням. Це заслуга вчителя Сергія Григоровича Яковлєва, який став директором у 1945 році. Він був хорошим організатором. Налагодив випуск колгоспної стінгазети, згуртував учнівський та педагогічний колектив щорічним походом у ліс 19 травня. Це були незабутні розваги зі спортивними змаганнями, стрільбою з дрібнокаліберної гвинтівки, з концертами художньої самодіяльності, іграм в «синіх та зелених» і наостанок із запашним кулешем, тут же звареним.

А коли намітало багато снігу, Сергій Григорович викликав для прочищення доріг танк з Гореницької військової частини.

У 1951 році в школі навчалося 214 учнів. Вчителями працювали: Єфросинія Григорівна Боровик, Андрій Павлович Боровик, Любов Борисівна Мойсеєнко, Олена Андріївна Удальцова, Денис Семенович Солом’ячник, Катерина Василівна Бернацька, Марія Ларіонівна Скуйбіда.

Технічкою незмінно працювала Ковальчук Марія Сидорівна, яка повернулась із каторжних робіт у Німеччині.

Був у школі авіамодельний гурток, фотогурток, вітрина для свіжих газет, шкільна бібліотека, найперший у селі телевізор, що збирав до свого блакитного вогника півсела. У 1959 році семирічку реорганізовано в восьмирічку, і перший випуск учнів восьмирічної школи відбувся в 1961-1962 н.р.

На час літніх канікул приміщення орендували дитсадки з Мурманська. На одержані від оренди кошти Яковлєв С.Г. збудував шкільну дерево і металообробну майстерню, добудував веранду з роздягальнею і буфетом, обладнував гуртожиток для вчителів, які не мали власного житла. Більшість вчителів проживали в м . Боярка, пішки лісом добирались на роботу, бо доріг тоді не було і автобуси не ходили.

У 1972 році в Бобрицю пустили автобус, перший маршрут його пролягав по вулиці Садовій повз сад. Автобус легко ішов під дощем і по морозу. А влітку по сипучому піску він буксував, загрузав. Тоді вчителька Марія Ларіонівна Скуйбіда організувала молодь села на суботник. Хлопці і дівчата нарубали лози (її тоді росло багато на місці теперішніх дач) поскладали лозу впоперек дороги, присипали глиною, а зверху піском. Після першого ж дощу глина змішалась із піском, затверділа і автобуси знову почали ходити нормально.

Після С.Г.Яковлєва виконувати обов’язки директора школи доручили комсомольці Лідії Петрівні Кажукало, вчительці математики. Строга і вимоглива була ця дівчина, добрий організатор цікавих вечорів з молоддю села та учнями заочної середньої школи, яку відкрив при восьмирічці ще Сергій Григорович. Учні пам’ятають цікавий ранок до Дня Матері, коли було написано тексти пісень, щоб їх співали всі присутні. Іншого разу Лідія Петрівна організувала молодь на святкування Івана Купала. За її ініціативою учні почали саджати алею випускників.

А тим часом призначили нового директора школи – Зайчука Бориса Олександровича. І знову школі поталанило. Борис Олександрович одразу взявся за перебудову шкільного приміщення: замінив усі віконні рами і електропроводку. У роздягальні та приміщенні, де навчався 8 клас, обладнав шкільну їдальню. Обіди варили чудові господині – Галина Григорівна Лукашенко, Катерина Тимофіївна Забудська, Катерина Михайлівна Ковальчук. Кухню було обладнано в старій кочегарці біля майстерні за всіма вимогами санітарії: була проточна вода, миючі засоби, каналізація.

На традиційну спортивно-оздоровчу гру 19 травня, яку тепер називали «Зірниця», запросив директор двох військових з Києва. Гра пройшла чудово.

Щоправда того року сталася прикра несподіванка. Виявилося, що у 4 і 8 класах було замало учнів, і класи закрили. Довелося цим діткам пішки ходити в іншу школу – в с. Білогородку. А Бобрицька школа стала називатися неповною. «За штатом» лишились завуч, бібліотекар, секретар, піонервожата, техпрацівник. Ці обов’язки довелося виконувати працівникам школи на громадських засадах.

Недовго був директором Зайчук Б.О., його перевили на роботу до районних організацій, а до школи прислали директором Салюка Івана Івановича, ветерана війни. Усю роботу в школі спрямовано на активізацію навчального процесу, і навіть у дні святкових заходів (як-от згадане 19 травня) проводились уроки.

По тому як Іван Іванович пішов на пенсію, директором став учитель фізики і трудового навчання Олексій Михайлович Качаненко. А коли в Білогородці почала будуватись нова середня школа, організаторські здібності Олексія Михайловича знадобилися там для завершення будівництва. Він став директором Білогородської восьмирічки.

Виконувати обов’язки директора школи доручили вчительці Людмилі Опанасівні Грековій. У дружній колектив органічно влилися молоді сили: вчителька географії Лариса Олександрівна Горбаєнко, вчитель хімії та біології Тетяна Олексіївна Сліпко, вчитель фізики Василь Миколайович Малярик та вчитель німецької мови Віктор Михайлович Лашкєєв.

Організовано роботу групи продовженого дня, працювала їдальня, вечором збиралися на консультації учні Києво-Святошинської заочної середньої школи, бо всі вчителі, які там працювали мали вищу педагогічну освіту. Лариса Олександрівна обладнала географічний майданчик, а біолог Тетяна Олексіївна – пришкільні навчально-дослідні ділянки.

Окремо слід згадати учителів фізичного виховання. Юрій Миколайович Ушаков навчав дітей плавання, узимку возив їх на тренування і змагання до плавальних басейнів Києва.

Деякий час працювала у школі Ганна Іванівна Максименко, запрошувала для суддівства у лижних змаганнях майстра спорту Анатолія Васильовича Соломіна.

А вчитель Микола Васильович Кожухівський був справжнім фанатом своєї справи. Він просто захопив дітей своєю любов’ю до спорту. Микола Васильович завжди був у самій гущі дитячого колективу. Малий шкільний коридор слугував узимку спортивним залом. Там були мати, канат, кінь, перекладина. У дворі та на спортивному майданчику охайно розмічені бігові доріжки, волейбольні, баскетбольні, футбольні майданчики. Власним коштом купував спортивний інвентар, призи. Нагороджував навіть морозивом (у селі ще не було де купити такого). Походи по рідному краю, змагання, виготовлення стендів – у всьому учні і вчитель були одностайними.

Настав 1978 рік. Весною, як завжди, з любов’ю написали учні-випускники на подвір’ї білим піском: «Прощавай школа!» Готувались до врочистої лінійки, присвяченої Останньому дзвонику. Тоді ще ніхто не знав, що доведеться прощатися зі школою не тільки випускникам.

2 липня 1978 року. Шкільні канікули в розпалі. По всьому селі були розклеєні оголошення про батьківські збори о 15 годині.

Десь за годину раптом загриміло, заблискало, пішов довгоочікуваний рясний дощ – і вщух так само раптово, як почався. Знову яскраво засвітило сонце. Парувала розпечена спекою земля.

Повільно, обминаючи пінисті калюжі, сходились на збори батьки у затишне шкільне подвір’я.

Під’їхали легковики з високим районним начальством. Отут серед двору й розпочали батьківські збори. Приїжджі розповіли, як буде гарно, коли діти будуть навчатися в добре оснащених кабінетах середньої школи – новобудови у сусідньому селі Білогородка, як будуть відвозити туди дітей автобуси. Було обіцяно багато чого іншого. І погодились батьки закрити рідну школу.

Надовго залишився в пам’яті випускників, учителів і батьків напис на чисто виметеному подвір’ї: «Прощавай школа!». Ці слова виявилися пророчими.

Ніби повернулися бобричани в дореволюційний час. Довгих 15 років наче мертвим було село: не бігали веселими зграйками діти, не чулося їх дзвінкого сміху. Рано вранці напівсонні брели вони до автобуса, а увечері (взимку вечір починався вже о 15 годині) втомлені дорогою, новими умовами навчання в іншій школі поверталися додому, сідали за домашні завдання, щоб і наступний день минав так же безрадісно, як і попередній. Давалися взнаки ще й часті перебої в русі автобусів. То вони є, то їх немає, діти йдуть пішки, запізнюються на уроки, відбуваючи покарання не знати за яку провину стоянням під зачиненими дверима класу. Часто йшли до школи з невиконаним домашнім завданням, бо вечорами ще й світло вимикали «заради економії електроенергії».

Найбільшим святом для села у 1993 році стало відкриття школи, хоч тільки початкової, а не восьмирічної, як колись.

За час, що минув від закриття Бобрицької восьмирічної школи, останні випускники вже стали батьками. Вони привели своїх діток на рідне подвір’я, яке відразу ожило, мов зраділо. Дитячі ніжки притоптали траву, що встигла вкоренитися за ці довгі п'ятнадцять літ.

Дітей зустріли їх найперші вчителі: Любов Іванівна Прокопенко і завідувач школи Олеся Сергіївна Москалик, випускниця педагогічного вузу. Для неї, як і для учнів, усе в цей день було вперше. Знову радісно задзвенів маленький мідний шкільний дзвінок, який випустив у доросле життя всіх жителів Бобриці.

Повели вчительки діток за новенькі парти, на перший урок у житті. А клени і тополі сплелися рясним віттям кругом школи, оберігаючи школяриків – цей безцінний скарб народу.

З лютого 1995 року Бобрицьку початкову школу очолює вчителька цієї ж колись восьмирічки Євдокія Костянтинівна Качаненко. За її керівництва була зміцнена нормативно-правова базу школи та залучено до педагогічного колективу нових вчителів: Кушнір Валентиву Павлівну – вчительку-класовода (1999р.), Райзіх Емму Андріївну – вчительку німецької мови (2000р.). За кошти сільської ради у 2003 році була збудована міні-котельна.

З 2004 року директором школи призначена Кушнір В.П. В 1976 році Валентина Павлівна закінчила Прилуцьке педучилище ім. І.Я. Франка – шкільний відділ, а в 1982 році Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т.Г.Шевченка – історичний факультет.

Працювала вчителькою початкових класів у Вишнівській середній школі №2, була відповідальним секретарем товариства «Любителі книги» Києво-Святошинської районної державної адміністрації (1981-1989р.) Вчителем історії, головою профспілкового комітету, заступником директора з виховної роботи Білогородської ЗОШ І-ІІІ ст. №2 (1989-1999р.)

З 2006-2007 н.р. педагогічний колектив у складі: директора, вчителя-класовода – Кушнір В.П., вчителя-класовода Прокопенко Л.І., вчителя німецької мови Райзіх Е.А., медсестри Філіпчук Л.Л. розпочали апробацію «Примірного положення про школу-родину», згідно наказу МОН України від 03.05.06р. №345.

Влітку 2006р. за кошти Бобрицької сільської ради (сільський голова Данченко Владислав Олександрович) на суму 100 тисяч гривень здійснено капітальний ремонт класних кімнат, прокладено водопровід, каналізацію, побудовано два внутрішніх туалети, що наблизило умови школи до родинних.

За основу діяльності «школи-родини» педагоги взяли особисто орієнтовану модель навчання, яка, на відмінну від традиційної авторитарної, спрямована на природо відповідні технології навчання, задоволення базових потреб дитини, соціалізацію особистості, підтримку учнів з різним рівнем навчальних можливостей, що дасть їм змогу виходити за межі програми з улюбленого предмета, працювати у власному режимі.

У вихованні учнів вчителі максимально використовують потенціал родинної педагогіки, етнопедагогіки, народознавства, звичаї та традиції села, історію школи, вивчення родинного коріння, догляд за могилою загиблих солдат, самообслуговування, заняття гуртків, широко запроваджують святкування разом із батьками дат народного календаря: «Свято врожаю», «Визволення Києва, Білогородки, Бобриці», «33 хвилини скорботи», «Будемо Святого Миколая вихваляти, ім’я його величати», «Новий рік», «Різдвяний вертеп», «Слід на землі – тематична зустріч пам’яті Петра Тимошенка і Петра Короля», «Свято мами», «Міжнародний день сім’ї», «Івана Купала» та інші.

Педколектив поєднує зусилля сім’ї, школи та громади села для формування особистості свідомих, зрілих громадян, носіїв вищих духовних надбань українського народу. Патріотів села Бобриця, патріотів держави Україна. Щоб кожен учень з гордістю міг сказати словами поета-земляка Петра Короля:

«Безсмертна частка України –

маленька Бобриця моя!»

Бобрицька ЗОШ «школа-родина» І ст. має достатню матеріально-технічну базу. Шафи для книг, нові парти, підручники, довідники, енциклопедії. М’якенькі ліжечка для шестирічок, килимові доріжки, килим, м’які та розвиваючі іграшки, спортивний інвентар. Уроки фізкультури проходять на новому (2008р.) сучасному стадіоні. Учні і вчителі користуються двома комп’ютерами. Є телефон, школа підключена до мережі Internet (2009р.)

Підготувала Кушнір В.П.